Чого ж це ти мене не відпускаєш,
Колего, люба подруго моя?
Не знаю, знаєш може , чи не знаєш –
Сумую я, сумую дуже я…
Скоро мине
рік, як не стало Людмили Миколаївни Родини на цьому світі. Та не буває дня, щоб
не згадалася вона, щоб думка не торкнулася якогось епізоду, очі – написаного
нею документу, пам ять – її міркувань, висловлювань. Чому такий глибокий слід
залишила у нашому житті ця жінка? Чому й досі здається – ось відчиняться двері
школи й швидкі кроки, чіткі розпорядження повідомлять всім – завуч у школу
прийшов! Якою ж була вона? Якою залишилась у наших серцях?
Вона була
Вчителем. Досконало знала свій предмет – любиму географію. Любила дітей і дуже
уважно ставилась до кожної особистості. Завжди намагалась допомогти учням, які
закінчували школу. Стежила за кожною оцінкою випускника. Школа, вважала вона, повинна випустити своїх учнів,
максимально показавши їм, на що вони здатні, з високими мріями, гарним
атестатом, любов’ю і
вдячністю в серці.
Вона
була Керівником. Любила свій колектив, цінувала особистість вчителя.
Принципова, вимоглива, розумна, щедра на поради, - вона завжди приходила на
допомогу, страхувала, прикривала, підтримувала. Відмінною рисою Людмили
Миколаївни була сучасність. Вона пригнула всього нового, прогресивного,
неординарного. За принципами інноваційності і будувала навчально-виховний
процес, методичну роботу у школі. Якось на семінарі керівників шкіл вона
вразила директорів шкіл району, показавши захід «Молодіжні субкультури: за і
проти». Такого ще не було, і, може, й не буде. Вона мріяла про «хмарні
технології», інтерактивні класи…
Де б не
була, що б не читала, краще з цього вона
намагалася принести в свою школу.
Саме
Людмила Миколаївна ввела нові традиції, які вже роками прикрашають випускні
вечори: вишивання рушників з прізвищами випускників, вінки з стрічками людських
чеснот, «дерево бажань» випускників. Експозиція «На крилах рушників» у
шкільному музеї – наче пам’ятник їй, справжньому вчителю, керівнику, творчій
людині.
Вона
була Дружиною. Не можна було не відчути ту любов та ніжність, яку вона
відчувала до свого чоловіка. Ні, вона не розкидалася словами, не впадала в
сентиментальність. Просто кожен вчинок, кожен погляд свідчили про те, що вони з чоловіком – одне ціле,
нероздільне, вічні пам’ять,
ніжність, вірність один одного.
Вона
була Матір’ю Як вона любила своїх
синів! Ніколи не чула від неї, щоб хтось із них був неправий, зробив щось не
так. Ні, вони – найкращі. І нехай хтось спробує їх образити, та навіть,
подумати без належної поваги! Сини – її орли, її два сонця. Вона мріяла їх
бачити освіченими, порядними, трудолюбивими – і все зробила для цього.
Вона
була Жінкою. Любила гарно одягатися, робити красиву зачіску. Словом, сучасно й
ефективно виглядати. Мала вишуканий смак. Була гостинною господинею, яка
накривала щедрі столи, піклуючись про веселі гостини, тепло і затишок оселі.
Вона
була Другом. Першою приходила на допомогу, співчувала, не жаліла душевних сил і
матеріальних витрат. Завжди висловлювала свої судження, іноді досить різкі, в
очі. Але й вірність її була непохитна. А ще вона не знала заздрості. Раділа
чужим статкам , онукам, кар’єрному росту наших дітей.
Іноді
здається, що звідти, з вічності, де зараз її безсмертна душа, вона дивиться на
нас, з нами радіє і плаче, підтримує
нас, застерігає, захищає.
Вона так
любила життя і людей.
А ми
любили її. І любимо. І пам’ятаємо.
Ірина Горбач.
Грудень 2016р.
